Рыжик_УникумуS, 34 - 6 мая 2008 00:50

Я занурююсь в мед:тягучий,липкий,свіжий.Занурююсь з головою.Він не дає дихати,шансу вижити нема,від нього нема рятунку,він тягне,затягує,обіймає золотим теплом.
Вириваюсь,вихоплюю своє тіло з нього.Вдих,ще один,ще-...видих.Жива,встигла!
А він тягне назад,манить солодким запахом оманливого щастя.Чи то я сама,оглянувши текучі струмки в"язкої патоки на руках,востаннє вхопивши кисню плигаю в нього.Туди-вниз,де немає нічого.Де є моє невагоме тіло і нереальний простір.Де я тремчу від наготи свого тіла і оголеної душі.Мене б"є,як в пропасниці від безмежного щастя свободи.Цей мед-я не знаю скільки його-я не розумію чи я у вакуумі чи переді мною безмеж космосу...
Мед на моїх губах.Спочатку трохи незвично,хочеться з"їсти-але його ж так багато,він покриває собою мої dуста знов і знов.Я бессила.
Все тіло в ньому.Кожен сантимерт,приймаючи тепло меду кричить,рветься,молиться про свободу.Подалі від цього полону.Занадто добре!Знову тримчу,здригаюсь,прощаюсь з останніми думками в голові-вони не витримують натиску наглого і нагого щастя.
Як жаль,що його неможливо обійняти,охопити,забрати всього з собою-занадто він нереальний...
Мед...в ньому,як в польоті...
Час приземлятись.Земля виявляється твердою і пахне освіжувачем повітря для автомобільних салонів.ДЕ Я?
...я в таксі...от яка ти,Реальність.Приємно познайомитись.
Сіра машина-під колір мого життя-відвозить мене назад в мою тюрму.В непробиваючу пітьму,освічену сотнями софітів.
Останні золоті краплі меду з губ стираю впевненим рухом.Привіт,Реальність!!!!!!!!!!!!
Але він на руках,по всьому тілі,вп"явшись в шкіру запахом.Швидше!Відмити!Стерти!Знищити останні докази нереальності...
До наступного разу.Коли,як в сні,я занурюсь..Там....Туди....Де нема нікого....Лиш молоко мого тіла і золото меду.

• 
• 
•